„Донбаські піраміди” – гра природи чи рукотворна містифікація?

М.Удовіченко, О.Бритюк

Після нашої доповіді на конференції “Археологічні відкриття на Сході України”, що пройшла у грудні 2007 року, і яка була присвячена висвітленню деяких геологічних і археологічних аспектів так званої унікальної пам`ятки - “Мергелевої гряди”, на адресу авторів посипалися різні звинувачення, починаючи з того, що М.Удовиченко не є фаховим геологом, і закінчуючи тим, що автори “не туди їздили”. Щоб поставити остаточну крапку в цих спірних питаннях, ми надаємо повний текст доповіді, разом з фотографічним підтвердженням. Звинувачення у незаконних розвідках ми відкинемо в судовому порядку одразу як тільки ми їх ще раз почуємо ї зможемо зафіксувати.

Південна частина Луганської області має певні геологічні особливості, що вже неодноразово було відмічено дослідниками. Крім того, саме для цієї зони є характерною наявність чисельних та своєрідних поховальних пам’яток доби бронзи (Евдокимов, 1991; Гершкович, 1996; др.). Більшість із зафіксованих пам’яток становлять курганні могильники, розташовані на високих плато. Частіше за все ці кургани насипані за доби ранньої-пізньої бронзи. Їх висота становить в середньому від 0,6 до 2,5 м, а серед архітектурних особливостей варто виділити полікультурність об’єктів, наявність неодноразових досипок, майже скрізь використання легкдоступного в цій місцевості каменю.
Саме поєднання геологічних та археологічних особливостей регіону в першу чергу привернуло до себе нашу увагу. Певну цікавість в цьому сенсі становлять вододільні плато на межі Лутугінського та Перевальського районів Луганської області, що були обстежені під час геологічних екскурсій протягом весни-осені 2007 року.
На верхівці гряди, загальним протягом 15-17 км, яка є вододілом басейнів річок Біла та Ольхова, розташовані більш ніж два десятки курганних могильників та окремих курганів. Левова їх частина нанесена на мапи з топографічними основами 1942, 1961, 1981-82 гг .
Абсолютні відмітки висот тут становлять 230-250 м над рівнем моря. Правий схил басейну р.Білої пологий. Він розрізаний мережею розгалужених неглибоких задернованих улоговин, які в минулому являли собою систему дрібних ярів. Задернованість та пологі схили улоговин свідчать про те, що ерозійні процеси тут втратили свою активність відносно давно. Територія, що розташована на південь від гряди являє собою лівий схил долини р. Ольхової і протягом дослідженої ділянки є доволі крутим та окрім того розрізаний глибокими ярами та балками, що свідчить про активний перебіг сучасних ерозійних процесів.
Ландшафт даної місцевості віднесено до Ольховського індивідуального (VII4) Сіверськодонецького (VII) виду, якого характерні структурно-денудаційні сильнорозчленовані грядово-пагорбові та гривісто-улоговинні схилові рівнини на дрібноскладчастій основі, сформовані переважно кам’яновугільними породами (пісковики, вапняки, сланці), які майже всюди виходять на поверхню (Фисуненко, Жадан, 1994, с. 154-155).
У геологічному відношенні ділянка розташована на південному крилі Аненської антикліналі, яке ускладнене кількома дрібними складками. Залягання пластів гірських порід тут пологе, кути падіння часто не перевищують 10о, а місцями залягання майже горизонтальне.
У межах дослідженої ділянки, безпосередньо в місці східного змикання синклінальної складки, розташована пам’ятка, яка була названа дослідниками „Мергелева гряда” (Клочко, 2007, с. 118).
Логічно, що сама назва бачиться нам доволі дивною за декількома чинниками. По-перше, досліджена частина вододілу дійсно вкрита плоскими уламками каменю, проте це не мергель, а темно-сірий вапняк. Як відомо, до мергелів відносять осадкові породи, які займають проміжне становище між вапняками та глинами. Вони складені на 50-70% з карбонатів та на 50-30% з глиністих частинок.
По-друге, малоймовірною ми вважаємо посилання на можливе місцеве походження назви. Час походження топонімів необхідно співвідносити з часом активного заселення даної місцевості, тобто до другої половини 18 – початку 19 ст. (Высоцкий, 2003, с. 66-77). Села Ілірія, Македонівка та Адріанопіль в свої основі мали етнічні сербських та грецьких переселенців, а сусідні Єлізаветівка, Степанівка, Никитівка – російські. Називати вапняк мергелем, наскільки нам відомо, не було прийнято ані у росіян, ані у греків.
Кам’яновугільні відкладення, що виходять на поверхню відносять до світ С22, С23, С24. Склад порід типовий для таких світ, переважають аргіліти, алевроліти та пісковики. Другорядне значення мають пласти вапняків та вуглів. Сам курганний комплекс знаходиться на виходах вапняку К1. Це гарно видно на планшеті (Материалы…, 1924) геологічної карти району. Поверхневий пласт вапняка має потужність 0,5-0,6 м. Він розбитий системою тріщин. Можливо саме ці тріщини і дали привід казати про можливу наявність викладених з кам’яних плит „кладки”, „променів” або навіть „доріжок”.
В цьому місці ми наголошуємо на тому, що автори планшету були найвагомішими фахівцями в галузі геології, геологічного картування та виконали свого часу великий обсяг робіт з геологічної зйомки Донбасу. Окрім того, Л.Лутугін був керівником геолого-знімальних робіт по всій території Донбасу. Вірогідність того, що ці спеціалісти могли сприйняти за природні виходи штучно покладені глиби вапняку виключена повністю. На згаданому планшеті дані виходи вапняку означені саме як природні.
Зазначені виходи дійсно можна було сприйняти як штучні тільки за відсутності кваліфікованого геологічного аналізу. Можливо, деяких дослідників дезорієнтували такі нетипові ознаки, як вертикальна позиція деяких плит, наявність глини та ґрунту під плитами, дивні сліди на каменях. Проте, всі ці моменти мають цілком природне пояснення.
Додатково ми розглянули наведену тезу (Клочко, 2007). сутність якого полягає в тому, що вапнякові плити, які формують гряду, було буцімто покладено на підоснову із суміші глини та дрібних каменів, „яка за своїми властивостями нагадує сучасний бетон”, за визначенням авторів розкопок. Але й тут природа продемонструвала нам ряд сюрпризів.
Реальним підгрунтям вапнякового „панциру” в даній місцевості є аргіліти – щільні глини, що втратили здібність розмокати (Короновский, Якушова, 1991, с. 55-56). Однак треба брати до уваги те, що ці аргіліти дуже вивітрелі, неоднорідні та мають різний ступінь цементації. Більша їх частина дійсно вивітрилась до стану глини, але деяка частина аргілітів залишилася у твердому стані у вигляді невеликих уламків. Чому саме так сталося? Звичайно на схилах продукти вивітрення дуже легко змиваються. В нашому випадку плити вапняку послугували природним захисним чохлом від змивів. Саме тому під вапняком ми спостерігаємо залишки такої сильну кору вивітрювання, що, взагалі не є характерним для більшості місць Донбасу.
Те, що в цій кам’яно-грунтово-глиняній суміші ми бачимо наявність гумусу теж цілком нормальне явище. Продукти розкладу дерну (гумус), який місцями знаходиться на плитах вапняку або змиваються з поверхні, або водами замиваються в тріщини, та накопичуються у верхній частині вивітрилих порід. Тим більше, що процеси формування ґрунту найбільш інтенсивно проходять саме на тріщинах, що дуже гарно ілюструють на місцевості практично голі плити та рослини, що ростуть у тріщинах між ними.
Як відомо, у верхів’ях кожного ярка формується вершинний уступ. В нашій ситуації він був складений у верхній частині вапняками, а в нижній – вивітрилими м’якими глинуватими породами. Ці породи дуже легко вимивалися під впливом струмків води, що стікала, і в результаті наступав момент, коли плита вапняку перекидалася та займала вертикальне положення. Ми повинні пам’ятати, що маємо справу з вододілом, а безпосередньо біля нього була наявна ціла серія дрібних ярків, і у верхів’ях кожного з них знаходився уступ. З часом саме таким чином поступово формувалися цілі ряди перекинутих вертикальних плит. Саме ці плити, в минулому – вершинні уступи, і було помилково визначено як штучно споруджена стіна, що огороджує гряду.
Дивна на перший погляд система тріснутих плит на поверхні вододільного плато також пояснюється і віком цього геологічного утворення. Прийнято вважати, що чим вищі відмітки вододільних частин, тим більш давній вік мають ці поверхні вирівнювання. Визначено чіткий зв’язок між висотами вододілів та віком поверхонь. Відмітки біля 250 за І.М.Рослим відповідають неогеновим поверхням, тобто вони сформувалися не менш ніж 10 млн років тому. Ми можемо стверджувати, що цей пласт вапняку, про який йде мова, опинився на поверхні саме в цей час. Звичайно, що за минулі десять мільйонів років плити брали участь в різних фізичних та хімічних процесах, головним чином, пов’язаних з вивітрюванням. Навіть беручи до уваги, що порода достатньо однорідна, за такий велетенський проміжок часу такі процеси призвели до горизонтального розшарування вапняку. Уламки вивітрелих аргілітів, глина та гумус заповнювали пустоти між шарами вапняку – так пояснюються „два-три прошарки кладки з перев’язкою шарів” (Гайко, Шубин, Парамонов, 2005).
Цей самий фактор часу пояснює ще одну особливість гряди – наявність „слідів пропилів, жолоби та лунки”, що сприймаються деяким авторами за штучні. За минулі 10 млн років навіть вапняк, порода практично нерозчинна, починає розчинятися з поверхні, як приклад – всім відомі карстові печери. Подібні нерівності та поглиблення, які утворилися в результаті поверхневого карсту, ми можемо спостерігати практично у всіх місцях, де на поверхню виходять карбонатні породи – в Криму, на Кавказі, в Середній Азії. Сліди, які були сприйняті як прорізі – також цілком природні. Справа в тому, що монолітна з першого погляду вапнякова порода має в різних місцях різну за щільністю текстуру, іноді більш м’яку, у вигляді вузьких витягнутих смуг, окремих локацій. Це може бути або скупчення органіки (уламки мушель), або підвищений домішок глиністих часток. Причому, подібні локації майже завжди розташовані у вигляді смужок за причини шаруватої структури вапняків. Саме ці смужки були найменш стійкими місцями під час тривалого вилугування породи. По цим зонам інтенсивніше проходило розчинення, тим більше, що на згадані ділянки-поглиблення припадав вплив цівок води. Стінки „пропилів” нерівні. Тобто вони являють собою лінійну форму карсту. Якби походження „пропилів” та „свердловин” було штучним, ми би явно бачили чіткі уривчасті лінії переміщення інструменту: вхід, вихід, помилкові рухи в сторони, які легко визначаються візуально та за допомогою трасологічного аналізу. Наразі, перед нами – природні поглиблення з плавкими краями, що виникли в результаті розчинення частини вапняку.
Ми вважаємо, як це виходить з карти Л.Лутугіна, що курганний могильник розташований на цілком природному виході вапняку. Пласт вапняку К1 розчленований системою взаємо протилежачих щілин, і щілинуватість вапняків є природною як для Донбасу, так і для інших регіонів, де проявлялися процеси складкоутворення.
Під час процесу утворення складок виникають механічні напруження, результатом яких становиться формування закономірної системи кліважних щілин, орієнтованих відповідно до напрямків вісей складин. Густота щілин залежить від ступеню складчастості.
В якості доказів природного характеру утворення щілин ми бачимо повну відповідність один одному контурів блоків, що розташовані поряд. У випадках, коли щілина майже рівна, ця тотожність помітна слабо, але вона дуже показова, коли форма щілин хвиляста. На місцевості гарно видно, як віддалені одна від одної плити мають краї розломів, абсолютно, практично до сантиметру, тотожні за формою, що повністю виключає будь-яке втручання людини у формування кам’яного „панцирю” гряди. Ще більш показовим є співпадіння країв розломів у горизонтальних плит та плит, розташованих поруч у вертикальному стані (тих, що упали внаслідок формування вершинних уступів). Такі випадки серійно фіксуються на поверхні гряди в безпосередній близькості від дослідженої курганної групи.
Місцями плити на поверхні гряди лежать доволі близько одна до одної, а подекуди – віддалені на декілька десятків сантиметрів. Відмінність у відстанях між плитами пояснюється тим, що в осінньо-зимні та зимньо-весінні періоди, коли середньодобова температура коливається близько нульової відмітки, насичені водою гірські породи, які заповнюють щілину, під час замерзання збільшуються в обсязі. Це призводить до виникнення горизонтальних навантажень, і як слідство, в найбільш вільному напрямку відбувається переміщення плит.
Приймаючи до уваги, що курганний комплекс розташований безпосередньо на гряді, усі її описані вище особливості характерні також і для основ курганів. Але ми повинні враховувати також, що під час спорудження могил та насипів частина плит переміщалася будівниками. Частково плити, що оточують кургани, були використані для будівництва кромлеху та кам’яного кільця навколо поховань. Таким чином, природний порядок розташування плит на гряді навколо кургану був частково порушений. Все ж таки, в деяких місцях зовнішнє кам’яне кільце та насип розташовані одразу на тріщінуватих плитах, під якими можна побачити описану вище суміш дрібних уламків аргілітів, глини та ґрунту. Можливо, наявність такої суміші під плитами безпосередньо під курганом надало дослідникам спроможність стверджувати, що плити, які підстилають курган, було принесено та покладено будівниками, в той час як диспозиція інших плит на гряді, абсолютно аналогічна та природна, не була прийнята до уваги.
В результаті, під час аналізу геолого-археологічних особливостей „Мергелевої гряди” ми побачили сукупні результати різних процесів: складної гри природи, специфічних особливостей формування вододілів в районі Донецького кряжу, на які наклалися культурні особливості, притаманні давнім будівникам курганів. У зв’язку з цим ми вважаємо, що в майбутньому дослідникам археологічної спадщини слід більш обережно підходити до визначення ступеню антропогенного впливу на природні утворення.

Література.
Высоцкий В.И. Исторические аспекты топонимов Луганщины. – Луганск, 2003. – 196 с.
Гайко Г., Шубін Ю., Парамонов В. Інженерно-геологічна розвідка Степанівського курганного комплексу // Сборник научных трудов ДонГТУ. Вып. 20. - Алчевск, 2005. – С. 179-183
Гершкович Я.П. Курганы в междуречье р. Лозовой и р. Ольховой на Донецком кряже. – Луганск: изд-во СНУ: 1996. – С. 133-167.
Евдокимов Г.Л. Погребения эпохи ранней и средней бронзы Астаховского могильника. – Киев, 1991. – С. 187-213.
Клочко В.І. „Мергелева гряда” // Искусство и религия древних обществ. – Луганск: 2007. – С. 118-121.
Короновский Н.В., Якушова А.Ф. Основы геологии. – Москва: Высшая школа: 1991. – 416 с.
Материалы к детальной геологической карте каменноугольного бассейна, издаваемой Геологическим комитетом на основании исследований, произведенных под руководством Л.И.Лутугина, 1924 г., планшет –V-24. Составлен Н.А.Родыгиным, А.А.Гапеевым, Л.И.Лутугиным, при участии Е.О.Погребицкого.
Рослый И.М. Поверхности выравнивания Донецкой возвышенности // Известия АН СССР, серия география, 1968. - №4.
Фисуненко О.П., Жадан В.И. Природа Луганской области. – Луганск, 1994. – 232 с.

Сведения об авторах –

Удовиченко Николай Иванович – кандидат геолого-минералогических наук, доцент кафедры географии Луганского национального педагогического университета им. Т.Шевченко, 8-050-274-75-31.
Бритюк Алексей Алексеевич – м.н.с АНИЦ «Спадщина» ВНУ им. В.Даля, г. Луганск, кв. Молодежный, 20-а, 8-095-479-60-01
e-mail brituk@yandex.ru, laspilka@ukr.net

Наука    June 21st, 2008